Іван Барба – це людина, яка пройшла шлях, що неможливо виміряти кілометрами. Це шлях вибору, відповідальності та внутрішньої сили, які відкривають нам красу людської душі. Коли у лютому 2022 року розпочалася повномасштабна війна, він не вагався ні хвилини – добровільно став на захист своєї землі. Не за наказом, а через усвідомлення того, що за його спиною – родина, діти, дім і майбутнє країни.
«Мені випала доля пройти війну. Бачити те, чого нікому не побажаю. І я скажу чесно: я не вважаю себе героєм. Я – звичайна людина, яка зробила те, що мала зробити. Я батько трьох дітей, який у лютому 2022 року добровільно пішов на фронт… Бо не хотів, щоб війна постукала в двері мого дому».
Іван говорить про війну відверто. Для нього це не героїчний міф. Це реальність, де страх стає постійним супутником, а кожен день – випробуванням на міцність. Проте найстрашніше для нього не власна загибель:
«Війна – це бруд, кров, холод і безкінечний вибір: стояти чи впасти. І я стояв. Бо знав: якщо не я, то хто захистить моїх дітей і нашу землю? Ми втрачали друзів. Ми тримали побратимів на руках у їхні останні хвилини. І навіть коли в повітрі висів страх, коли серце стискалося від думки, що це може бути кінець… Ми все одно йшли вперед. Бо ми воювали не за медалі. Ми воювали за майбутнє своїх дітей. За Україну – таку, якою вони мають її побачити. Двічі я дивився смерті прямо в очі. І знаєте… найбільший страх був не за себе. Найбільший страх – що мої діти можуть вирости без батька, не вільними людьми, а рабами».
Проте джерелом сили була не лише батьківська любов і відчуття обов’язку. У найтемніші моменти, коли біль ставав нестерпним, а страх стискав зсередини, Івана тримало світло, яке чекало на нього в тилу – його кохана дружина. Вона чекала, вірила, тримала дім і дітей, проживала кожен день у тривозі та невідомості. Її любов, терпіння й внутрішня сила ставали тією невидимою бронею, яка допомагала Івану не зламатися:
«У найтемніші хвилини, коли я лежав поранений, коли думав, що вже не повернуся, мене тримала одна людина. Моя дружина. Вона витримала все: страх, невідомість, ночі без сну, поранення і той біль, який не можна описати словами. Вона була моєю опорою, моїм тилом, моєю вірою. Без неї я б просто не вистояв».
Після фронту світ сприймається інакше. Кожен ветеран проходить свій важкий шлях адаптації, але разом із труднощами приходить розуміння, чого ти справді хочеш від життя.
До війни Іван працював фахівцем із земельних відносин у приватному підприємстві «Каро». Повернувшись, він вирішив реалізувати себе за спеціальністю – агрономом. Саме тоді на філії «Врадіївська» відкрилася вакансія, і Іван із радістю долучився до команди:
«Повернувшись із війни, я не залишився тією самою людиною. Я кардинально змінив своє життя. Я змінив роботу і сьогодні працюю в компанії, що будує майбутнє України щоденною працею. І я працюю тут із гордістю. Сьогодні я також студент Таврійського державного агротехнологічного університету, бо я вірю: знання – це теж зброя. Зброя, яка потрібна нам усім, щоб відбудувати країну, за яку стільки людей віддали життя. Я вчуся, щоб бути сильнішим у мирному житті, розумнішим у виборі і кориснішим для держави, яку я захищав».
Досвід Івана навчив, що боротьба за майбутнє не закінчується на фронті – вона триває в мирному житті, у турботі про рідних і суспільство, у пам’яті про тих, хто загинув у боях за вільну Україну. І саме з цієї глибокої усвідомленої відповідальності він звертається до всіх:
«Не забувайте ціну свободи. Не відвертайтесь від тих, хто повернувся з війни з невидимими ранами. І пам’ятайте тих, хто вже ніколи не повернеться. Ми живемо тому, що хтось віддав за це своє життя».
