У «НІБУЛОНі» працюють люди, які беруть відповідальність не лише за свою роботу, а й за те, що відбувається навколо. Валерій – один із них. Для нього небайдужість давно стала конкретними діями, спрямованими на підтримку тих, хто щодня захищає країну.
У багатьох людей волонтерська діяльність почалася з 2014 року, коли росія окупувала Крим. Тоді багато хто допомагав інтуїтивно, не маючи чітких алгоритмів чи досвіду, але з щирим бажанням підтримати. Як згадує Валерій: «Тоді допомагали всі, хто як міг. Я добре пам’ятаю льотчиків із Бельбека – вони, ризикуючи життям, в умовах обмеженого доступу, захоплення та мінування аеродромів російськими силами, успішно провели операцію по евакуації військових гелікоптерів та перелетіли з Криму до Миколаєва. При цьому, квартири, речі – все залишилося там. Ми просто не могли стояти осторонь, тому допомагали, чим могли, щоб вони змогли хоч трохи облаштувати свій побут».
З початком ж повномасштабної війни потреба в підтримці армії зросла як ніколи. Люди об’єдналися, прагнучи зробити все можливе, щоб допомогти. З’явилися численні фонди, волонтерські ініціативи та збори коштів. Водночас дедалі гострішим стало питання довіри, відповідальності та прозорості.
Для Валерія ці принципи є ключовими. Він спілкується з військовими напряму, дізнається про їхні реальні потреби й переконується, що кожна передана річ або кошти доходять до адресатів: «Я стараюся допомагати тільки тим, з ким напряму спілкуюся, тому що дуже багато шахраїв та людей, які збирають кошти і наживаються на цьому. Не хочу брати участь у таких схемах і нікому не раджу. Не відкриваю збір поки сам не перевірю, що допомога дійде до тих, хто на передовій».
На питання, що мотивує не здаватися і продовжувати допомагати, навіть коли не всі збори вдається закрити на 100%, а сил і ресурсів іноді бракує, Валерій дає коротку, але дуже влучну відповідь: «Коли нам здається, що нам тут важко, я думаю про хлопців на передовій – їм значно складніше. І в цей момент усі мої власні проблеми просто відходять на другий план».
Ділячись власним досвідом, Валерій охоче дає поради тим, хто лише замислюється над волонтерством. Він переконаний: справжня допомога починається не зі зборів коштів, а з розуміння реальних потреб і живого спілкування: «Потрібно чітко розуміти, кому саме ти допомагаєш і що людині справді потрібно. Важливо мати контакт із тими, кому довіряєш, спілкуватися з військовими напряму, запитувати про їхні потреби. У розмові завжди стає зрозуміло, з якими проблемами вони стикаються. Іноді допомога – це не щось масштабне: купити каву, солодощі й просто відправити хлопцям, щоб вони відчули підтримку і маленьке свято».
Саме усвідомлення справжніх потреб тих, хто на передовій, спонукає діяти. Розуміючи, що не кожен має прямий контакт із військовими або досвід волонтерства, він бере на себе відповідальність організовувати збори. Це дає можливість іншим долучитися до підтримки армії простим і зрозумілим способом.
«Багато людей хочуть допомагати, але не знають, з чого почати: з ким зв’язатися, кому передати допомогу, бо не мають прямих контактів із військовими. Саме для них я й організовую збори – щоб кожен, хто має бажання підтримати, міг це зробити».
Для Валерія допомога – це не ситуативний вибір і не обов’язок «за обставинами». Це питання совісті й пам’яті. Пам’яті про тих, хто загинув і тих, хто щодня продовжує ризикувати життям, щоб у нас була можливість працювати, планувати й просто жити у своїй країні. Саме це усвідомлення лежить в основі кожного його рішення не здаватись.
«Ми всі повинні пам’ятати про цих хлопців й дівчат, хто боронить нашу землю. Завдяки кому ми можемо ще працювати на Україну. Бо якщо ти не будеш годувати свою армію, будеш годувати чужу».
Читайте також історію нашого ветерана Івана Барбу, агронома філії «Прибужанівська».
