«Повірте: якщо ми будемо з любов’ю до всього ставитись, ми переможемо. Мир скоро настане – просто щодня своїми вчинками любіть Україну і все живе, адже воно має душу».

Зоя Володимирівна Охман народилась у селі Великі Коровинці, що на Житомирщині. У великому місті вивчилась на геодезиста, однак доля розпорядилась так, що 15 років тому наша героїня стала директоркою Великокоровинецького краєзнавчого музею і відтоді береже колективну пам’ять свого села, надихаючи дивовижними сторінками історії рідного краю односельців та гостей громади.

Говорячи про початок своєї місії в музеї, пані Зоя згадує, як почесний громадянин села й засновник музею Микола Митрофанович Вакуленчик у 85 років потрапив у лікарню і попросив, щоб вона його провідала. Але щоб не брала ніяких гостинців – лише блокнот та ручку. «Я приїхала, а він як побачив гостинці – насварив мене за них, а потім сказав, що хоче, аби я продовжила його справу і зберігала історію нашого села. Згодом навчав мене, а я все запам’ятовувала», – розповідає пані Зоя.

«Я не працюю в музеї, я цим живу»

Зоя Володимирівна щаслива тим, що дарує людям радість і може поділитись історією рідного краю, досвідом минулих поколінь. Вона невпинно ділиться почуттям любові до батьківщини з громадою. А коли б їй могло бути важко, відчуває підтримку свого наставника, вірить, що Микола Митрофанович спостерігає за її працею і рідним музеєм.

Пані Зоя щаслива, що до краєзнавчого музею на екскурсію приїжджають гості з усіх куточків України і дивуються глибокій історії Житомирщини та різноманіттю артефактів, зібраних у музеї.

«Музей, де живе Душа» – саме так ведуча національного проєкту «Мандри Країною» Лілія Рубан відзначила творіння Зої Охман.

«Хочеться, щоб люди бачили і тішилися, що зберігати свою історію можна і потрібно» 

Хранителька пам’яті не хоче виділяти окремі експонати – для неї усі сторінки історії важливі. А є тут і про національно-визвольну війну Гетьманщини, і про повстання нашого земляка Григорія Вакуленчука на броненосці «Потьомкін» проти російського царизму, і про великих українських меценатів Терещенків, які колись збудували тут цукровий завод, церкви, школи, є цікавинки і про найвищу людину у світі – Леоніда Стадника. В одній вітрині зберігається рушник, якому понад 300 років, що переходив у спадок від матері до доньки.

У цьому краї прийнято проявляти увагу одне до одного. Громада часто проводить урочистості та відзначає пам’ятні дати. Окрему увагу приділяють пам’яті про полеглих захисників України – у музеї в пам’ять про них у межах експозиції «Життя за Україну» Зоя Охман зберігає артефакти, які приносять рідні полеглих героїв.

«Я завжди тримаю слово на урочистостях, але ніколи не читаю завчений текст. Кожен захід я пропускаю через себе і щиро говорю те, що відчуваю.»

Невичерпним джерелом енергії називає саме жителів села: «Щоразу я відчуваю так багато тепла і сили від слів подяки наших людей – і це мене надихає щодня».

За роки праці пані Зої Великокоровинецький краєзнавчий музей став не лише освітнім закладом, а справжньою домівкою громади, душею села, яка гуртує людей у любові до свого краю. І коли Зоя Володимирівна з командою організовують громадські заходи, у них немає розподілу на статуси, немає старост, депутатів, директорів, вчителів – у них є люди, які люблять своє селище, свою громаду і показують це своїми справами.

Хранителька музею пишається своїми людьми: «Дійсно дуже велика сила, коли поряд є гарні люди. Коли якийсь захід – не треба багато говорити. Тільки «Будь ласка, я вас запрошую» – і люди вже тут. Навпаки, коли не кажеш, то жартома ображаються: «Що ти, Зоя, нам не кажеш?!». І мені хочеться працювати. Я живу так, щоб мені самій не було за себе соромно».

Зоя Володимирівна працює з молоддю. Діти з усієї громади дуже цікавляться історією рідного краю і приходять на екскурсії навіть після навчання.

«І коли я бачу як горять їхні очі – я розумію, що все роблю правильно»

Тут не люблять завчені сценарії, зате завжди діляться теплом зі своїми людьми. Люблять свій край і намагаються віддячити природі дбайливим ставленням. Проводяться толоки із молоддю, висаджуються квіти. Пані Зоя коментує це так: «Хочеться робити гарне, коли бачиш, що людям це приносить радість… Я думаю, що кожному все вдаватиметься, коли підходити з любов’ю і з добром до своєї справи».

На питання про плани на майбутнє Зоя Охман відповідає, що продовжуватиме зберігати історію рідного краю і плекати покоління, якому можна буде цю історію передати.

Звертаючись до молоді, вона бажає жити з добром у серці, підтримувати один одного, любити Україну та рідну мову, а також любити, поважати й шанувати батьків. З великою повагою ставитись до вчителів, бо школа – це друга домівка. Батьків просить не боятися привчати дітей до праці: «Повірте: якщо ми будемо з любов’ю до всього ставитись, ми переможемо. Мир скоро настане – просто щодня своїми вчинками любіть Україну і все живе, адже воно має душу».

Читайте більше історій про героїв наших громад в проєкті СВОЄРІДНІ від «НІБУЛОН».