«Найважливіше, що я всім говорю: будьте людьми, це найперше. І друге – будьте здоровими»
Віктор Миколайович Антипенко народився 1953 року в нині окупованій Великій Лепетисі на Херсонщині. У 1975 році він закінчив Миколаївський педагогічний інститут ім. В. Белінського. Працював учителем фізичної культури на Снігурівщині, а згодом і директором школи в селі Широке Снігурівського району Миколаївської області, очолював заклад три десятиліття. Заробив близько 50 років педагогічного стажу і в 2023-му вийшов на пенсію, як він зазначає, «щоб дати дорогу молодим».
Віктор Антипенко – розбудовник здорової громади, який упродовж 30 років будував сильну школу та згуртоване село, виховуючи дітей через спорт і власний приклад. Як директор школи і депутат районної ради він поєднав освіту, фізичну культуру та громадську активність, створивши осередок здоров’я, дисципліни й спільної дії.
Мотивація Віктора Миколайовича зародилася ще в шкільні роки: він активно займався спортом, а приклад власного класного керівника – вчителя фізкультури – визначив його шлях у житті. Самостійно приїхавши з Херсонщини до Миколаєва, він вступив до педагогічного інституту й обрав професію, якій залишився вірним упродовж усього життя.
За десятиліття роботи в освіті Віктор Миколайович здобув звання «Відмінник освіти України» та «Вчитель-методист», отримав грамоти від Міністерства освіти й Міністерства фізичної культури України. Паралельно з педагогічною діяльністю він чотири скликання поспіль працював для своєї громади як депутат районної ради і досі входить до виконкому ОТГ.
Як учитель і директор Віктор Миколайович зробив свою школу справжнім осередком здоров’я. Заклад мав фізкультурно-оздоровче спрямування – учні брали участь у районних, обласних і навіть всеукраїнських змаганнях, займалися пішим туризмом та альпінізмом. Сам педагог залишався прикладом активності: грав у футбол та волейбол, а шкільна команда під його керівництвом ставала багаторазовим чемпіоном району.
З часом він створив одну з найкращих спортивних баз у регіоні: гімнастичний та тренажерний зали, два тири, простір для занять дітей і дорослих із ранку до пізнього вечора. Завдяки цьому школа стала центром життя громади – місцем, де виховували силу, дисципліну й здорові звички. «У нас, – наголошує він, – жоден учень не курив. Жоден».
«Мені ніхто – скільки я проводив тренування і возив дітей на змагання – жодної копійки за це не платив, це – за власною ініціативою»
У школі, яку очолював Віктор Миколайович, спорт став природною частиною життя. Майже всі учні займалися фізичною культурою, брали участь у районних та обласних олімпіадах і доводили, що навіть невелика сільська школа може бути серед найкращих.
«У здоровому тілі – здоровий дух», – часто повторював він дітям. Через спорт учні вчилися відповідальності й самодисципліні: якщо заплановане тренування – ніхто не запізнюється. Так поступово школа перетворилася на місце, де рух і взаємоповага стали звичною частиною щоденного життя.
Як депутат і активний громадський діяч Віктор Миколайович неодноразово ініціював корисні для села проєкти. Завдяки його зусиллям у Широкому з’явилися дитячий майданчик, нова свердловина та пішохідна доріжка там, де раніше не було асфальту.
Ще до війни школа, яку очолював Віктор Миколайович, змінювалася завдяки спільній праці колективу. Усе робили власними силами – від ремонту до оформлення приміщень. «Ми зробили найсучаснішу актову залу, їдальню, – пригадує він. – Я теж шпаклював, як і всі – вчителі, сторожі, односельці. У нас ніхто не стояв осторонь». Територію прикрашав розарій зі ста п’ятдесяти кущів троянд та 500 м2 тротуарної плитки, власноруч покладених освітянами.
Під час війни школа зазнала серйозних руйнувань. Попри обстріли Віктор Миколайович продовжував організовувати дистанційне навчання, приїздив до села, щоб врятувати шкільну документацію. «За добу було по 70 прильотів по селу, – пригадує він. – Жодного вікна, жодних дверей, даху не було. А перед відступом росіяни стріляли по школі з танків із сусіднього села, у одному класі впало чотири плити».
Після звільнення території Віктор Миколайович повернувся вже на другий день. Зібрав однодумців і власноруч розпочав відбудову: забивали вікна, заливали пробоїни бетоном, укладали арматуру. Ремонт школи став спільною справою для всієї громади. До 2023 року вдалося відновити частину приміщень на першому поверсі – класи для початкової школи та дитсадка. Вагомий внесок у відбудову зробили волонтери.
«Багато прильотів було по школі. Це для мене великий удар… За ті всі 30 років все, що ми зробили, вони розбили»
Після звільнення села обсяги руйнувань виявилися колосальними – лише будсміття зі школи вивезли двадцятьма КрАЗами. Довелося навіть зводити одну зі стін школи наново. Попри все, своїми силами і за допомогою волонтерських організацій навчальний заклад поступово відбудували. Тепер тут є сучасне укриття з вентиляцією, навчальними класами та всім необхідним для безпечного навчання дітей.
Окрім школи, Віктору Миколайовичу довелося відбудовувати й власний будинок – після обстрілів у ньому не залишилося ні даху, ні вікон. Попри це, він залишився в селі та поступово привів оселю до ладу, зустрівши новий рік уже вдома.
Віктор Антипенко вже понад 40 років має хобі: займається бджолами. Як і в школі, тут усе тримається на щоденній праці, порядку, послідовності й постійному русі: таким чином на пасіці в сотах з’являється мед, а в дітей – знання та здоров’я.
Про сім’ю Віктор Миколайович говорить з особливою теплотою. Він розміняв восьмий десяток, і поруч – п’ятеро онуків та правнучка. Старший онук, який має порушення слуху, став багаторазовим чемпіоном світу й Європи, призером дефлімпійських ігор, зараз готується до змагань у Японії. Спорт для цієї родини – не просто захоплення, а спосіб життя: усі діти виросли у спортзалі, перейнявши від дідуся любов до руху, витримки й самодисципліни.
«Це – моя друга батьківщина і мені хочеться, щоб вона була найкраща»
Рідною землею Віктор Миколайович називає Велику Лепетиху на Херсонщині, де минуло його дитинство і спочивають батьки та родичі. Село нині перебуває під окупацією, повернутися туди він не може, і це дуже важко прийняти. Тому Широке, де він живе й працював усе життя, стало для нього другою батьківщиною.
Колись це село двічі визнавали найкращим у районі: тут панували порядок, турбота й любов до рідної землі. Війна зруйнувала багато – саме Широке постраждало найбільше в Снігурівському районі, багато людей виїхало, але ті, хто залишився, продовжують тримати лад і підтримувати одне одного.
«Усі хочуть миру»
Громада платить найвищу ціну за свободу України: це життя найкращих її синів. Багато земляків Віктора Миколайовича захищають Україну, багато з них – його учні. Коли випускники, що воюють, повертаються у відпустку, приходять до свого вчителя. «Кажуть: ми нікуди не підемо, будемо стояти до кінця», – ділиться він.
Та й сама громада не стоїть осторонь. Від перших днів війни місцеві жителі плетуть сітки, збирають матеріали, відправляють посилки на фронт. Жіночий актив організовує благодійні ярмарки, щоразу збирає для своїх захисників кошти і ретельно звітує за кожну витрачену копійчину. Громада єдина і в радості, і в горі: під час прощань із полеглими воїнами люди з’їжджаються з усіх сіл, як одна велика родина.
Віктор Миколайович переконаний, що випробування зробили людей ближчими й чуйнішими. Біда, каже він, згуртовує: тепер односельці допомагають одне одному без зайвих прохань – якщо комусь треба перекрити дах чи полагодити хату, збираються гуртом. Сам він жартує, що у свої 72 роки ще молодий і воліє робити все сам, аби допомога дісталася тим, хто справді потребує її найбільше.
«Мрії завжди здійсняться – коли ми будемо працювати»
Говорячи про майбутнє, Віктор Антипенко не приховує свого головного бажання – щоб окупанти пішли з Херсонщини, щоб закінчилася війна і повернулися спокій та відбудова.
Крізь призму життєвого досвіду Віктор Миколайович переконаний, що мрії здійснюються лише тоді, коли підкріплені працею: «Якщо будемо працювати – мрії збудуться, я це точно знаю». А звертаючись до односельців, Віктор Миколайович наголошує, що сила громади – у терпінні та згуртованості. Каже, що село тримається на взаємній підтримці, а людям бажає найпростішого й найціннішого – здоров’я, благополуччя та достатку.
Читайте більше історій про героїв наших громад в проєкті СВОЄРІДНІ від «НІБУЛОН».
