«Життя – складна штука, але головне, що воно не повертається назад. Де можна – підставляйте плече. Тримайтеся купи і поважайте один одного»

Іван Михайлович Романчук народився 17 січня 1949 року в селі Жукотин на Івано-Франківщині – у багатодітній родині трударів. Батько працював ветеринарним фельдшером, мати – колгоспницею. Більшість часу вони проводили на роботі, тож четверо синів змалку вчилися самостійності, дбали про господарство, допомагали батькам. «Я був у сім’ї найстарший – за бригадира. Відповідав за порядок у господарстві. У селі не можна жити й не працювати, бо воно годує тебе від дитинства до старості», – каже Іван Михайлович.

Після восьмирічки він вступив до Рогатинського сільськогосподарського технікуму, щоб здобути фах ветеринара. Медицина приваблювала його ще змалку, а ветеринарія стала першою сходинкою до майбутньої професії лікаря.

На питання, чому став лікарем, Іван Михайлович ділиться спогадами зі свого дитинства, згадуючи, як з п’ятого класу ходив із батьком на роботу, допомагав робити щеплення та асистував під час процедур: «Батько працював у колгоспі, а тоді господарства були багатогалузеві – скотарство, конярство, вівчарство, птахівництво… На все треба було мати підхід. Коли вступив до технікуму, викладачі дивувались: рука вже набита. Мабуть, саме це й визначило мій шлях у медицині».

Після технікуму Івана Михайловича призвали до армії. Служив у Чехословаччині, де вперше відчув, що дисципліна й витримка – найкраща школа для майбутнього лікаря.
«Служба навчила відповідальності. Ми навіть там знаходили час готуватись до вступу у виші», – згадує Іван Романчук. Після демобілізації він вступив до Івано-Франківського медичного інституту – так почався його професійний шлях лікаря.

«З раннього дитинства: праця, праця і ще раз праця»

Обравши спеціальність «Лікарська справа», Іван Романчук шість років наполегливо навчався. Уже з другого курсу відвідував хірургічний гурток, а з четвертого працював фельдшером швидкої допомоги. Після закінчення вишу пройшов інтернатуру в Кам’янці-Подільському – і ніколи не боявся брати на себе відповідальність в операційній.

У 1976 році Івана Михайловича направили працювати до села Оринин Кам’янець-Подільського району. Тут він провів усе професійне життя – від молодого ординатора до завідувача хірургічного відділення. Понад чотири десятиліття роботи в хірургії залишили в пам’яті лікаря сотні історій і врятованих життів. За кожною з них – безсонні ночі, хвилювання і колосальна відповідальність: «У хірургії ти сам – пацієнт, медсестра, асистент і все. Бувало, сідав, заспокоювався – і знову до роботи. Бо тут не можна лишити «на завтра». Почав – то треба рятувати. Адже після операції ще виходити і дивитися родичам пацієнта у вічі».

За сумлінну працю та сотні врятованих життів у 2007 році Іван Михайлович отримав звання «Заслужений лікар України» з рук президента Віктора Ющенка. І навіть зараз, будучи головою громади, якщо приходять пацієнти – приймає. Бо лікар – це на все життя.

«Головне – чути людину, навіть коли вона мовчить»

Поряд із лікарською практикою Іван Михайлович завжди був активним у справах громади. Працював у системі охорони здоров’я – очолював міське управління, обирався депутатом п’яти скликань і двічі – головою районної ради. Усі ці посади – не про владу, а про людей. І в медицині, і в управлінні головне – чути людину, навіть коли вона мовчить. Тоді й рішення будуть правильні.

Родину Івана Михайловича можна без перебільшення назвати лікарською династією. Дружина Світлана багато років працювала акушером-гінекологом в Орининській лікарні. Донька Вікторія продовжила її шлях у Кам’янець-Подільській жіночій консультації. Син В’ячеслав – травматолог у центральній районній лікарні. Онучка Ірина – терапевт кардіологічного відділення. А наймолодший онук Владислав уже твердо каже: «Хочу бути травматологом, як тато!».

Таку відданість професії Іван Михайлович пояснює просто: у їхній родині всіх виховували прикладом.

«Я трудоголік. І діти мої знають: «не хочу» чи «не буду» – не аргумент. Дав завдання – перевір, зробив – оціни результат. Так мене виховали батьки, так виховую своїх дітей.»

Він переконаний: головні якості людини – це відповідальність, дисципліна і працелюбність: «О десятій вечора я вже сплю, а о п’ятій ранку – на ногах. Хто каже, що не встигає, я відповідаю: встань на годину раніше – і все встигнеш».

Одним із викликів сьогодення Іван Романчук вважає те, що діти ростуть без практичної праці. Вони мають знати, що таке відповідальність, уміння зробити щось власними руками – навіть просто взяти до рук молоток чи викрутку.

Іван Михайлович переконаний: нинішнє покоління має більше можливостей, ніж колись, але справжні цінності залишаються незмінними – праця, мир і людяність.

Попри насичене життя, Іван Михайлович знаходить час і для улюбленого заняття – бджільництва, яким займається понад 45 років. Ця справа навчає терпінню, спостережливості й відповідальності – рис, потрібних і лікарю, і керівнику громади.

«Громада – це не лише голова»

Після десятиліть праці й служіння людям Іван Михайлович говорить просто і без гучних слів: сила громади – у згуртованості. Усе починається з бажання, далі потрібні ресурси й підтримка. Коли це поєднати – можна творити, розвивати, змінювати життя на краще.

Також додає: «Громада – це не лише її голова чи сільська рада. Громада – це ти, я, він, вона. Якщо все перекладати на одного – це шлях у нікуди».

Він порівнює ухвалення рішень із роботою хірурга: спершу подумай, зваж, заспокойся – і лише потім дій. У хірургії не можна залишити на завтра – почав, мусиш завершити. Так само і в житті: відповідальність не можна відкласти.

У підсумку Іван Михайлович звертається до громади: «Життя – складна штука, але головне, що воно не повертається назад. Де можна – підставляйте плече. Де треба – допомагайте. Тримайтеся купи  і поважайте один одного».

Читайте більше історій про героїв наших громад в проєкті СВОЄРІДНІ від «НІБУЛОН».